В українській поезії першої половини ХХ ст. творчість Володимира Свідзінського стоїть цілком окремішньо. Він не прагнув стати «визначним радянським поетом», а залишався просто поетом, одним з найтонших ліриків, що видавався разюче несуголосним своїй добі. Про вірші Свідзінського Василь Стус у статті «Зникоме розцвітання особистості» написав так: «Його вірші – наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів. Ці вірші існують так, як існує дерево, камінь, вода. Вони сповнені самих себе і ніби створені виключно для автора. Це просто знаки його особистої певності й самоутвердження». Французький славіст Еммануїл Райс про Свідзінського та його творчість висловився таким чином: «Свідзінський для мене – найпотрібніший з українських поетів. Хлебніков говорив: «Поезія – це як подорож. Вся справа в тому, щоб побувати там, де перед вами ще не був ніхто». Світ Свідзінського – це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись в неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна – найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, що лише велике чародійство могло злегка відкрити її для нас».
Перша збірка поезій Свідзінського «Ліричні поезії» вийшла 1922 р., коли поетові виповнилося 37 років. Програмний вірш «Вже хутко день. Сховався місяць…», який відкриває збірку, закінчується строфою:
О ні, не буде кар і помсти
І не проллється кров:
В очах зірниці світової
Любов, одна любов.
У вірші поет висловлює думку, що на зміну революційним по-діям, про які він символічно мовить у попередніх строфах, в країні запанує християнська любов. Що ця любов саме християнська говорить вірш «О Боже, не дай загубити ключі…»:
О Боже, не дай загубити ключі
Від сонця, від серця Твого огняного,
Бо тяжко і страшно вночі
У кривавому хаосі світу земного.
Але дай, щоб духовний мій зір
Убачав перед себе щохвилі,
Як пасмо сіяючих гір,
Верховини Твоєї одвічної цілі.
Поет просить те, чого найбільше потребує, – духовного зору. У вірші привертає увагу символ «огняного» Божого серця. Загалом архетип вогню є одною з домінант поезії Свідзінського:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я вернуся знову…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
У цих словах Василь Яременко побачив пророцтво поета про свою смерть. 18 жовтня 1941 року у селі Непокрите, що на Харківщині, Свідзінського разом з іншими арештантами енкаведисти спалили живцем.
Поет прагне духовним зором побачити верховини Божої цілі та розгадати таємницю творення:
Як любив я з дитячих літ
Твої памеги, скелі, гаї,
І веселки блискучий зліт,
І зоряні тканки Твої
І в замисленім смутку їх красоти
Як я часто вгадати хотів
Те, про що мріяв Ти,
І чого не створив.
Для такої високої мети поетові потрібні тиша, самотність, мовчання труд:
Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.
Самотність і мовчання стають визначальними цінностями поета, вони є «ключем» до його медитативно споглядальної та водночас глибоко чуттєвої поезії.
Елеонора Соловей зауважила питому близькість Свідзінському тези Рудольфа Штайнера про необхідність звільнення від усього тягаря досвіду й уявлень, про вироблення здатності зустрічати мить життя чистим і необтяженим – про безпередумовне сприйняття світу. Поет верстав свій шлях світопізнання від трьох першопричин життя: води, вогню й любові – наскрізних архетипів у всій його поезії. Рушійна сила буття – любов у поета всеохопна і повсюдна, поет вірить «що в час, як ми спимо, не спить любов» (вірш «О, коли б дощ пішов вночі…») та невтомно творить «мрійну казку свою про любов»:
Моя радість самотня й загублена,
Як цвіт ірису в комиші.
Ні від кого я в дар не беру її,
Самосівом зринає в душі.
Мерехтить потаємно і трудно,
Як світло зірниць уночі
Та ніхто не шукає привіту в мене,
І скарб мій – більше нічий.
Я живу в покинутім теремі.
Запалю найясніші вогні,
Жду – немає нікого. А в темряві
Сни чудовні лестять мені.
Все пишу на погаслому попелі
Мрійну казку свою про любов.
Слова безумні зриває негода,
А я креслю їх знов і знов.
Або музику, повну благання,
Вкладаю в слова несказані,
Що падають, як зоряні промені,
Крепом темряви перев’язані.
Проникнення поета в сутність світотвору найчастіше відбувається на лоні природи в тиші та на самоті, але не для психоаналізу, а для медитації та зустрічі з новим і незнаним:
Я буду шукати тиші.
Тиша на заводях ставу
Стелить листя кругляве.
Тихосте, тише, по чому
Пізнати близькість твойого дому?
По вогні, що не гнеться од вітру,
По сонних пушинках на рівнім піску
Чи по чорних колонах смарагдом прояснених?
– Ні по колонах, ні по вогні,
Ні по пушинках на рівнім піску,
А так:
Будеш один на луці,
І зійде ранок на правій руці,
І промовить голосом
лядвенець рогатий,
Що сплітає золотаві китиці в траві:
«Тихий Дунай, тихша земля,
Найтихше сонячне світло.
Мир тобі, спокій тобі!
Мої китиці од сонця».
Тож як зачуєш такі слова,
Знай:
Душа твоя – оселя тиші.
Василь Яременко у статті «Лірика Володимира Свідзінського» писав: «Щоб зрозуміти суть поезії Свідзінського, треба зіставляти не «життя і мить», а «мить і вічність. Для поета ціле людське життя – це лише мить у плині вічності»:
Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст – а завжди непорушне.
Теперішнє! Золотогранна свічка,
Що кожну мить згорає
безнастанно
На сонячнім престолі, а проте
Стоїть на нім од віку і до віку!
Моє «тепер»! Ти ж і тоді було,
Коли я цілував кохане тіло,
І нині є, коли в землі глибокій
До нього смерть устами припадає.
Ти – день і ніч, початок і кінець,
Стріла й мета, весна і зов’явання.
В тобі шукав я і в тобі знаходжу,
В тобі був юний і в тобі старію.
О дивна мить! Мов крізь кораль намиста,
Крізь тебе нитка часу переходить,
То золота, то чорна, то безбарвна.
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема. Вуста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти,
Ось я веду про тебе пісню цю:
Ще звук не вмер, а ти уже навіки
Відбігла від народження його,
Уже ти відокремилась від слова,
Яке я щойно вимовив.
Майбутнє
Тобою стало – й відступило в давне.
Бачимо, як гостро та схвильовано поет переживає екзистенцію світу через усвідомлення миттєвості.
У вже цитованій вище статті Стус дуже точно зауважив: «Людина у Свідзінського – це не вінець природи. Людина і природа в нього рядопокладені, для людини тут залишено невеличкий, може, навіть применшений масштаб. Людина Свідзінського стоїть водноряд із деревами, горами, світаннями, водами. Але – не далі цього ряду, ані на крок – попереду. Ця скромність в оцінці людської ролі в світі тільки побільшує гуманістичну віру в зріднення людини з природою, віру в спорідненість живих душ». Про пошуки такої спорідненості йдеться у вірші «Душа поета»:
Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій оболоні.
Мріє з’єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.
Іноді багне голубити світ,
Як головку малого хлопчика,
Радіє на мох боліт,
На ряд придорожніх
стовпчиків.
А часом не віріть і в добрість літа,
Тремтить від холодного слова,
І шукає змії укритої
В вінках зірниць вечорових.
І в кінці, як осінь осельня,
Завивається в листя, що в’яне.
І мріє про інші оселі
І про радощі невгасанні.
У своїй творчості Свідзінський досить часто послуговується антиноміями, які закорінені в найдавніших міфологічних уявленнях на кшталт: життя – смерть, земне – небесне, час – вічність, день – ніч:
Блукаю вдень то в луках, то в гаю,
Як дерево вдихаю запах літа
На падолі джерельну воду п’ю,
А на межі схиляю колос жита,
І так живу, як придолинний цвіт, –
Без розмислу, без дум і неспокою.
Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
І з темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси.
Вірш написаний 1939 року. Дослідники припускають, що «невидні руки», які торкаються поета «холодом північної роси» належать репресованим 1937 р. його побратимам.
Особисте життя Свідзінського не було щасливим. 1927 року поет розлучився з дружиною Зінаїдою Сулковською, а 1930-го вона з донькою переїхала з Харкова до Вінниці. Відвідуючи їх, поет мав надію налагодити спільне життя, але 1933 року Сулковська захворіла на тиф і померла. Її пам’яті Свідзінський присвятив цикли поезій «Mortalia» і «Пам’яті З. С-ської». Це зразки лірики-спогаду, коли почуття з часом не пригасають, а стають ще палкішими:
Тінь на пісок набережний упала,
Не одірвати її від піску;
Не одірвати й від мислі печалі,
Як спогадаю руку тонку;
Руку тонку, і вечір осінній,
І трави намогильний шовк…
Все непотрібне в цім крузі тліннім,
Дорогоцінна навіки любов.
Як засіяло б усе невгасанно,
Світло спахнуло б на кожнім стеблі,
Коли б, здолавши закон нездоланний,
Голос твій знов зазвучав на землі.
О, я беріг би кожен твій подих…
Не одстрахнули б ми радість хистку.
Мислі, жадання були б у згоді,
Як два зерна в однім колоску.
Падають гори, зникають ріки,
Сходить краса з молодого лиця,
Сохне, як травка, дуб великий –
Мрія любові не знає кінця.
В останній рік життя (17.Х.1940 р.) Свідзінський написав вірш «Умруть і небо, і земля…», в якому висловив віру в невмирущість людського духу:
Умруть і небо, і земля,
Замовкнуть голоси природи,
І, набігаючи здаля,
Не будуть плюскотати води.
Все, що росте, зоріє пахне,
Безмовний холод пожере,
І злоба без людей зачахне,
І смерть без здобичі умре.
Та я хотів би уявити,
Серед своїх останніх мрій,
Що ти довіку будеш жити,
О буйний вітре степовий!
Твоє не стихне трембітання;
Ти в мороку, серед руїн,
Як ехо давнього змагання
Все повторятимеш один
Слова поетів прозорливих,
Уболівальників земних,
Благання їх пісень журливих
І скарги, і прокльони їх.
Можна спалити тлінне поетове тіло, та неможливо спалити його слово.
Роман ЛАДИКА,
доцент ТНМУ